takya.ru страница 1страница 2
скачать файл
Розділ ІV
НОВИЙ ПІДХІД ДО ВИВЧЕННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ

З ПИТАНЬ ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ НА ОСНОВІ ДОСВІДУ ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ

КРАЇН – ЧЛЕНІВ НАТО

4.1 Вивчення громадської думки як елемент інформаційної політики України щодо НАТО
Проблема формування та вивчення громадської думи щодо НАТО і вступу нашої країни до цієї організації є вкрай гострою й актуальною. Наразі без вироблення загальної методології проведення соціологічних опитувань щодо євроатлантичного вибору України важко рухатися далі. Адже результати таких полів є оцінками нашої загальнодержавної роботи з інформування громадськості. І наскільки неправдивими або спотвореними є результати опитувань, настільки необ’єктивну та хибну оцінку своєї роботи ми маємо. А відтак рухаємося не в тому напрямі й робимо неправильні акценти.

Україна наполегливо і сумлінно виконує всю „домашню роботу” з євроатлантичної інтеграції. Результат цієї роботи ми побачили на квітневому саміті НАТО в Бухаресті, коли Північноатлантична Рада Альянсу прийняла історичне для України рішення – зафіксувала не тільки перспективу членства нашої держави в НАТО, а й гарантію вступу до нього.

При цьому хочу наголосити, що жодна з країн – членів Північноатлантичного альянсу не виступила проти нашої перспективи в НАТО. Це є чітким сигналом на найвищому рівні з боку Альянсу щодо підтримки майбутнього набуття Україною повноправного членства в НАТО.

Сьогодні, окрім комплексної трансформації держави в напрямі наближення її до стандартів розвинених демократій, упровадження в систему державного управління принципів прозорості та відповідальності, сприяння зростанню ролі неурядового сектору в суспільному житті, модернізації економіки та її детінізації, застосування нових технологій і пошуку нових ринків збуту для української продукції, налагодження та розширення взаємовигідного економічного співробітництва з якнайбільшою кількістю країн, нам необхідно потроїти зусилля у проведенні інформаційно-роз’яснювальної роботи серед населення.

Незважаючи на те, що інформаційна кампанія зрушила з місця і дає перші позитивні результати, їх потрібно закріплювати. Активізувати цей процес мусить затверджена Державна цільова програма інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції на 2008–2011 роки. Вона містить 79 загальнонаціональних заходів, виконання яких сприятиме розумінню українськими громадянами необхідності для нашої держави стати повноправним членом Альянсу та впевнитися у тому, що інтеграція до євроатлантичних структур – єдиний шлях інтенсивного розвитку України.

Я з приємністю констатую, що переважна більшість українських журналістів нарешті розібралася з термінами, поняттями та суттю натовської тематики. Облдержадміністрації почали ініціативно проводити семінари, круглі столи, відкриті дебати тощо. Я вже не кажу про неурядові організації, які постійно здійснюють інформаційно-просвітницьку роботу як у регіонах, так і в столиці України. Загальнодержавна дискусія поступово перестає бути великою сварою, переходить у спокійну й виважену площину, набуває ознак аргументованого діалогу. Ще зовсім недавно телевізійні ток-шоу з євроатлантичної тематики виглядали як бійка із взаємними звинуваченнями, а нині ми спостерігаємо здебільшого конструктивну дискусію, у ході якої інформацію та аргументацію співрозмовників можна не тільки почути, а й, що головне, зробити висновки з почутого. І, як результат, інтерактивні опитування, що проводяться на початку та в кінці таких ток-шоу, свідчать, що думка глядачів змінюється в позитивному напрямі. Це насправді і є модель інформування. За такою самою схемою воно має відбуватися в суспільстві, що дозволить змінити думку пересічного громадянина України. А кількість рано чи пізно обов’язково переходить у якість.

Індикатором змін мають стати прозорі та правдиві соціологічні опитування, що проводитимуться на основі єдиної, доступної для всіх методології, що враховуватиме як європейський досвід, так і українські реалії. Цю методологію буде рекомендовано для використання всім соціологічним службам, які здійснюють моніторинг підтримки ідеї вступу України до НАТО.

4.2 Соціологічні дослідження в реалізації державних програм інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції

Україна на державному рівні задекларувала пріоритетом свого розвитку членство в Організації Північноатлантичного договору (НАТО), що зафіксовано в законодавстві країни як основа безпеки та захисту національних інтересів держави. Співробітництво з організаціями геополітичного масштабу, безумовно, має певний вплив на внутрішню ситуацію у країні і в достатньому ступені залежить від суспільної підтримки визначеного курсу.

З метою проведення роз'яснювальної роботи серед скептично налаштованих громадян і не тільки у 2003 р. розроблялася Програма, у якій були викладені конкретні механізми й виконавці проведення об'єктивної інформаційної діяльності у сфері євроатлантичної інтеграції України. У тому самому році Указом Президента України була затверджена Державна програма інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004–2007 роки. Програма, серед іншого, містила й заходи, пов'язані з проведенням моніторингу суспільної думки щодо членства України в НАТО, а також різні опитування, у тому числі за допомогою Інтернету й під час телевізійних програм. У період реалізації Програми соціологічні дослідження з виявлення ставлення українських громадян до реалізації курсу, спрямованого на членство в НАТО, проводилися державними науковими установами, зокрема Інститутом соціології НАН України, за підтримки і на замовлення обласних державних адміністрацій.

Водночас підвищувалася зацікавленість громадських організацій, недержавних об'єднань у проведенні роботи, пов'язаної з вивченням зміни позиції громадян стосовно НАТО. Слід зазначити, що часто результати подібних досліджень мали скоріше репрезентативний і показово високий аналітичний характер порівняно з дослідженнями, проведеними державними соціологічними установами. Тому останні займають тут лідируючу позицію.

Аналізуючи результати тих або інших соціологічних досліджень, на жаль, можна констатувати, що їх автори приділяють увагу узагальненій спрямованості аналізу, що охоплює Україну в цілому без акцентування на специфіці регіонів.

Апріорі відомо, що громадяни, які проживають у східній частині України, скептично ставляться до членства в Організації Північноатлантичного договору, а в західних областях переважають інші погляди. Між тим практика вивчення суспільної думки безпосередньо в польових умовах свідчить про фактично однакове ставлення до Альянсу в цих регіонах.

У певні періоди, коли загострюється політична ситуація й тема НАТО стає «розмінною монетою», особливо в передвиборних кампаніях, полярність поглядів українського суспільства стосовно членства в Альянсі посилюється. Однак варто затихнути політичним баталіям, як ситуація вирівнюється.

Перші соціологічні дослідження республіканського масштабу, присвячені виявленню ставлення українців до вступу країни в НАТО, проводилися у 2000 р. Незважаючи на існуючі проблеми, все-таки можна говорити, що це був досить стабільний період і в політичній, і в економічній царинах. За вступ України в НАТО висловлювалося понад 30% опитаних громадян. Сьогодні ж, після непростих політичних перипетій, які пережила країна, ми маємо трохи більше 20% підтримки.

Період кінця 2007-го – початку 2008 рр. ознаменувався появою нової тенденції. Несподіване для широкої громадськості підписання вищими керівниками держави листа про наміри одержання Україною Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) підняло інтерес до натовської тематики у вітчизняних ЗМІ. На жаль, у цій дискусії пронатовська сторона не виглядала переконливою, а головне – її дії мали «оборонний» характер. Однак привернення уваги громадськості до цієї теми й величезний масив інформації як про Альянс, так і про сьогоднішнє співробітництво з ним України сприяли тому, що число людей, які позитивно ставилися до отримання ПДЧ і вступу в НАТО, виросло приблизно на 10%. Це вкотре підтверджує, що в Україні передусім є проблема, пов'язана з інформуванням суспільства про НАТО й вигоди, які одержить наша країна від членства у цій організації.

Тенденції, що намітилися, знайшли свій відбиток у Державній цільовій програмі інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції на 2008–2011 роки, що була прийнята Кабінетом Міністрів України 28 травня 2008 р. У ній проведення загальнонаціональних соціологічних досліджень та їх аналіз стоїть на першому місці. У рамках нової Програми передбачено не тільки здійснення власне соцдосліджень, а й вивчення досвіду нових країн – членів НАТО, де процес інформування був досить активним перед вступом в Альянс і проводилися потужні інформаційні кампанії. У рамках здійснення опитувань планується широке співробітництво з недержавними організаціями.

Особливий інтерес становить проведення досліджень суспільної думки відносно НАТО в регіонах України. Відтак ініційоване Інститутом трансформації суспільства створення регіональної мережі наукових соціологічних структур є надзвичайно потрібною справою. Хотілося б відмітити, що у Цільовому Плані дій Україна – НАТО на 2008 рік закладена можливість розробки регіональних програм з інформування громадськості. Водночас, процес вивчення суспільних настроїв не може бути кінцевим результатом й існувати окремо від програми інформування населення. Соціологічні дослідження є частиною та інструментом, що повинен допомагати реалізовувати ці програми, вказувати на існування проблеми і можливі шляхи їх подолання.

Аналізуючи виконання Державної програми інформування населення з питань євроатлантичної інтеграції на 2004–2007 роки, часто підкреслювалося, що вона була поганою і малоефективною. На підтвердження такого висновку наводилися саме дані соціологічних досліджень щодо підтримки українськими громадянами членства країни в НАТО. І вже набагато нижче (ледве не як «P.S») у багатьох повідомленнях говорилося про інші фактори, що вплинули на низький рівень підтримки населенням цього напряму.

Вивчення суспільної думки має величенне значення в інформаційних кампаніях будь-якого рівня. Вони цікаві й тим, що є своєрідною формою зворотного зв'язку для організаторів цих кампаній. Завдяки таким дослідженням можна побачити не тільки результат певних дій, а й почути реакцію на них від громадян України.

4.3 Вплив результатів соціологічних досліджень на формування позицій громадян щодо вступу України в НАТО

Проведення соціологічних досліджень та поточного моніторингу громадської думки щодо питань, пов’язаних із відносинами України і Північноатлантичного альянсу, сьогодні є важливим та актуальним завданням як держави, так і недержавних організацій. Однак ми бачимо, що результати опитувань з цієї тематики часто використовуються противниками НАТО як інформаційна зброя. Проведення маловідомими соціологічними службами ледве не щотижня опитувань на кшталт „Чи Ви вже сьогодні підете в НАТО?” є не глибинним дослідженням суспільної думки, а радше інструментом маніпуляцій та тиску на громадян, закріплення у їх свідомості факту про низький рівень підтримки вступу України до НАТО. Відомо, що люди зазвичай орієнтуються на більшість у прийнятті особистого рішення. Тому постійний наголос на тому, що переважна частина громадян проти або не визначилась, може іноді стримувати формування власної позиції.

Таким чином соціологічні фірми в нашій країні стають, навіть подеколи несвідомо, ланкою у чиїйсь грі, гордовито оприлюднюючи результати своїх досліджень, не називаючи при цьому їх замовника. Але небезпекою є те, що потім ці цифри використовують не тільки в Україні, а й за її межами, щоб показати низький рівень підтримки українськими громадянами вступу до НАТО. На соціологічні дані спираються представники деяких країн, які гальмують приєднання України до Альянсу. Вони ними маніфестують, стверджуючи, що через таку низьку суспільну підтримку Україна ще готова вступити в НАТО, а отже, і в ЄС. Зрозуміло, що коли ми хочемо зробити якусь справу, то шукаємо й висловлюємо аргументи за, а коли не хочемо – наводимо аргументи проти. Можливо, це наслідок газпромізації цих держав. Проте більшість країн – членів НАТО ставиться до нас об’єктивно.

Узагалі цікаво, чому саме ті країни, які найбільше горя завдали українському народу, виступають проти входження нашої держави до НАТО? Ідеться передусім про Росію, за плечима якої такі згубні дії стосовно України, як: знищення козацтва і насадження кріпацтва серед вільних українських селян, розгром УНР, колективізація, декуркулізація, виселення сімей та сіл до Сибіру, голодомори, руйнування пам’яток історії, репресії, концтабори. А також про Німеччину, звідки й пішов на нас фашистський наступ, і ця війна, яка двічі прокотилась Україною.

І водночас США, Канада, Великобританія, інші країни, які боролись із фашизмом, комунізмом, тоталітаризмом, підтримують нас на шляху до Північноатлантичного альянсу.

Громадська Ліга Україна – НАТО вважає за необхідне проаналізувати, оновити, а точніше, переформатувати методологію проведення соцопитувань щодо євроатлантичного вибору України. Для створеної групи науково-дослідних, експертних і університетських центрів із різних регіонів для здійснення таких соціологічних досліджень варто вивчити досвід країн Центрально-Східної Європи – нових членів Альянсу.

Є результат соціологічного опитування, коли громадянам України запропонували відповісти на запитання „Чи хочуть вони, щоб у разі якоїсь загрози, екологічного чи техногенного лиха нам допоміг Альянс, НАТО як інституція?” Майже 70 відсотків ствердно відповіли на можливість отримання такої допомоги. Отже, в Україні немає генетичного несприйняття НАТО. Просто потрібно активніше проводити інформаційно-просвітницьку роботу з питань євроатлантичної інтеграції і, зрештою, все стане на свої місця.

Як показали результати опитувань громадської думки щодо вступу України в НАТО у січні 2007 року, майже половина українців (45,5%) не схвалює проведення референдуму, 38,6% респондентів виступають „за” і 16,1% – не визначилися.

На думку експертів, такий референдум в Україні можливий не раніше 2009–2010 року. До того моменту Уряд повинен якомога більше проінформувати українців про завдання і діяльність Північноатлантичного альянсу, щоб їх вибір на референдумі був свідомим. У противників швидкого вступу України до НАТО немає причин для хвилювання. Адже власне запрошення до Альянсу можливе лише після успішного виконання Плану дій щодо членства в НАТО. А це, очевидно, не відбудеться найближчим часом. Проте всі очікують інших якісних змін у відносинах Україна – НАТО, посилення глибинного реформування українських галузей, задіяних у процеси співробітництва і наближення євроатлантичних та європейських стандартів.

Російський фонд „Общественное мнение” наводить такі дані: 41% опитаних росіян висловились за посилення співробітництва Росії з НАТО, проти такого співробітництва – 30%. Результати опитування демонструють, що до спільних військових навчань Росії та НАТО позитивно поставились 38% росіян, негативно – 20%. Водночас росіяни, які підтримують співпрацю Росії і НАТО, виступають проти проведення спільних навчань України з НАТО (в цій групі респондентів позитивно ставляться до таких навчань 6%, негативно – 61%).

Розуміючи значення соціології та моніторингу, не варто забувати, що вони є лише частиною інформаційної кампанії і не повинні підміняти роботу з інформування громадян.

Нині затверджена Державна програма інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2008–2011 роки, ведеться постійний діалог з НАТО в режимі засідань спільної робочої групи (СРГ) з питань оборонної реформи, проходять засідання Комісії Україна – НАТО (КУН), відбуваються різноманітні заходи як у силовому секторі держави, так і в системі науки, освіти, громадському вимірі, студентському середовищі тощо.

Усе це дає результат. Сьогодні 82% українських експертів у галузі безпеки підтримують ідею членства України в НАТО. А думка експертів зазвичай із часом стає і думкою суспільства. У державі накопичується критична маса ідей, кадрів, документів, яка робить курс на євроатлантичну інтеграцію нашої країни незворотним.

У регіонах України за останній період також спостерігається зміна громадської думки. Дещо збільшилась кількість прихильників НАТО, зменшилась кількість противників, зросло число тих, що не визначились. Важливим є те, що пом’якшились крайні, полюсні позиції стосовно НАТО, а отже, відбувається їх певне зближення. З одного боку, прихильники членства України в Північноатлантичному альянсі розуміють, що власне вступ до НАТО ще не дасть „абсолютного щастя” і не вирішить усіх проблем, – потрібно багато працювати, щоб досягти позитивних зрушень. З другого боку, противники НАТО розуміють, що членство в цій організації не є „трагедією” для держави, що це, зрештою, закономірний шлях, яким йшла більшість країн Центрально-Східної Європи. Таким чином, питання щодо співпраці України з НАТО, приєднання до ПДЧ та майбутнього членства сьогодні переходить із площини емоційної, ірраціональної у площину наукову, фактологічну, навіть технологічну, що в цілому сприяє позитивному поступу суспільства в цьому напрямі.

Нинішнє сприяння Україні з боку країн – членів НАТО як у долученні до ПДЧ, так і в проведенні інформаційної кампанії – це, можливо, певний аванс для нашої держави, проте нам потрібно пройти точку рівноваги, щоб потім пришвидшити процес інтеграції. Я впевнений, що в Україні згодом буде навіть більший відсоток прихильників НАТО, ніж у деяких країнах-членах сьогодні. Можливо, так станеться вже після вступу України до Альянсу, коли українці відчують і побачать переваги демократичної колективної системи безпеки.

4.4 Особливості методології соціологічних опитувань стосовно зовнішньої політики України
Для просування шляхом євроатлантичної інтеграції в нашій країні необхідно здійснити комплекс соціальних та політичних реформ. У результаті, як очікується, Україна може стати частиною Європейського Союзу і приєднатися до НАТО. Зазвичай паралельно з будь-якою великою реформою проводяться соціальні дослідження, які оцінюють ефективність руху визначеним шляхом. Як показує досвід країн Балтії та Словенії, процес євроінтеграції в них починався з консенсусу еліт, що був доповнений систематичною роботою із суспільством. Безумовно, у кожній країні є свої особливості культури, традиції, стереотипи, але в цілому процес скрізь розвивався подібним чином. В Україні ж спостерігається інша послідовність дій. Ми намагаємося спочатку провести інформування суспільства, яке потім уже натисне на еліти й «змусить» їх об’єднатися навколо ідеї євроатлантичної інтеграції країни. На мій погляд, ефективність такого шляху є малоймовірною.

Існує ряд особливостей проведення оцінювальних досліджень, що супроводжують великі реформи, які можуть мати значні соціальні наслідки. У рамках таких досліджень цілі реформ (такі, наприклад, як «входження в ЄС», «приєднання до НАТО» і т.п.) повинні бути «розпаковані», тобто розкладені на складові частини, етапи, щоб звичайні люди – не експерти, а виборці – розуміли необхідність кожного такого етапу, його користь (або шкоду) для власного життя, могли оцінити ступінь реалізації поставленого завдання або ж реальне просування в заданому напрямі. Тільки тоді можна проводити масові опитування, з'ясовувати суспільну думку.

Приступаючи до вивчення поглядів людей стосовно напрямів зовнішньої політики країни, ми повинні визначитися з приводу того, чи можна взагалі вести мову про існування суспільної думки. Насправді вона не завжди складається з кожного питання. Крім того, не за всіма важливими темами опитувань той самий середньостатистичний громадянин, до якого ми звертаємося, зобов'язаний мати власну думку.

Деякі політики та експерти сумніваються в тім, чи правильно ставити пряме запитання про підтримку членства України в НАТО. Я думаю, що в разі проведення референдуму таке запитання обов’язково повинно міститися в опитувальнику. Адже на референдумі голосувати будуть усі – і ті, хто мають власну думку, і ті, хто її не мають. Однак дослідження громадської думки про спрямованість зовнішньої політики країни на євроатлантичну інтеграцію не вичерпується тільки аналізом відповіді на зазначене питання. Це один, але не єдиний індикатор, який дає змогу оцінювати здійснення складних реформ, що мають за мету просування до членства України в НАТО або ЄС. Мета, етапи і критерії успішності таких реформ повинні бути представлені серією досить складних концептів, які, своєю чергою, «розпаковуються» в індекси, показники, індикатори.

Для того щоб відповідь респондента дійсно свідчила про наявність у нього думки з поставленого запитання, респондент принаймні повинен:


  • бути інформованим щодо теми запитання (бути компетентним);

  • цікавитися тим, про що йдеться в запитанні (бути зацікавленим);

  • відчувати актуальність і важливість того, про що запитується (бути соціально активним).

Це так звана лійка (російською – „воронка”) Геллапа. Свого часу Геллап, один із засновників сучасної технології вивчення суспільної думки, запропонував ставити респондентові серію запитань-фільтрів, які «відтинають» зайве від справжньої суспільної думки. У цьому випадку під справжньою суспільною думкою розуміються результати опитування, на які можна спертися, проводячи реформи. У такому сенсі суспільна думка відрізняється від емоційного стану, який ті, хто називають себе політтехнологами, намагаються створити в суспільстві у заданий термін для забезпечення певного голосування під час виборів або референдуму.

Далі вважаю за потрібне представити цифри, які ілюструють деякі тези про особливості й певні труднощі вивчення суспільної думки щодо зовнішньої політики держави. При цьому я спиратимуся на дані не якоїсь опитувальної фірми, а Інституту соціології НАН України, а також міжнародного моніторингового проекту «Європейське соціальне дослідження» (я є національним координатором цього проекту в Україні). У ньому вже впродовж чотирьох років бере участь наша країна разом із більш ніж 20 європейськими державами.

Отже, чи цікавляться українці політикою? За даними другої хвилі „Європейського соціального дослідження”, проведеного на початку 2005 року, на запитання «Наскільки Ви цікавитеся політикою?» відповіли «дуже цікавлюся» 20% опитаних в Україні. Багато це або мало? Високий інтерес до політики в Україні або не високий? Я не буду наводити відсоток тих, хто дуже цікавляться політикою в усіх 24 країнах, які взяли участь у цьому дослідженні, але відзначу, що в Норвегії таких людей 10%, Словаччині – 6, Польщі – 6, в Естонії – 5,6%. Україна на той період демонструвала найвищий серед європейців інтерес громадян до політики. Втім, не будемо забувати, що йдеться про 20%.

Тепер щодо інформованості людей з політичних питань. Чи інформоване населення про політику і наскільки події, що відбуваються в політичному житті країни, доступні та зрозумілі для них? За даними того ж самого „Європейського соціального дослідження”, на запитання «Наскільки Вам складно або легко скласти власну думку про політичні питання?» відповіли «дуже складно» або «складно» 35% респондентів в Україні. За показником ступеня й адекватності сприйняття політичних процесів громадянами наша країна мало відрізняється від інших країн Європи. Наприклад, в Естонії 37% респондентів заявили, що їм складно або дуже складно скласти власну думку з політичних питань. У Словаччині таких респондентів виявилося 29%, у Норвегії – 30%. Іншими словами, близько третини людей, які потенційно можуть голосувати на референдумі, чесно говорять, що їм непросто розібратися в політиці. Однак, якщо їх поставити перед необхідністю приймати на референдумі чітке й певне рішення з конкретних зовнішньополітичних питань (у який економічний або політичний союз входити країні, як будувати систему безпеки країни й т.п.), вони будуть голосувати.

Наскільки важливі для українців питання зовнішньої політики країни, зокрема щодо можливості вступу України в різні міжнародні або економічні союзи? За даними всеукраїнського опитування, проведеного у 2007 році Інститутом соціології НАН України, і вступ до ЄС, і вступ до НАТО не були у фокусі уваги українців. Серед важливих проблем 61% респондентів відзначили: підвищення рівня зарплат, пенсій, стипендій, а також боротьбу з корупцією. Лише 18% опитаних назвали як найбільш важливі для країни проблеми вступ України в ЄС і 12% – вступ України в НАТО. Іншими словами, на тлі економічних, правових, внутрішньополітичних негараздів питання зовнішньої політики є другорядними для українських громадян.

До того ж варто взяти до уваги ступінь суперечливості зовнішньополітичних орієнтацій українців. За даними моніторингового дослідження Інституту соціології НАН України, 40% тих, хто бажають входження нашої країни в ЄС, також виступають за союз України з Росією та Білоруссю. З другого боку, 35% тих, хто бажають вступити в союз із Росією і Білоруссю, також підтримують членство України в ЄС. Таку думку можна розглядати як індикатор відкритості українців, але його не варто використовувати для ухвалення рішення про зовнішньополітичний курс.

Отже, я думаю, що на підставі наведених вище даних логічно зробити такий висновок: не слід перекладати на людей рішення тих питань, які повинна вирішувати еліта. Громадяни їй довірили це право, проголосувавши на виборах. У цьому суть представницької демократії. Якщо ж еліта не в змозі приймати стратегічно важливі для країни рішення, то, може, краще змінити еліту?

Соціологічні опитування – це не форма просвітництва або інформування людей, а спосіб виявити нові тенденції в соціальній реальності, підтвердити чи спростувати наявні гіпотези щодо варіантів розгортання подій. Водночас, інтерпретуючи результати соціологічних опитувань, необхідно враховувати, що ми маємо справу із суб'єктивними, часом суперечливими поглядами людей, які, відповідаючи на запитання інтерв’юерів, не завжди впевнені або, точніше, можуть бути в різною мірою впевнені у своїх відповідях.

В Інституті соціології НАН України вивчають надійність інформації, одержуваної у ході соціологічних опитувань, розробляють показники та інструменти її виміру. Один такий показник ми назвали індексом суб’єктивної надійності. Розглядаючи його вимір для окремих блоків запитань соціологічної анкети і для анкети в цілому, ми виділяли такі компоненти, як зрозумілість інструмента, достатність знань для відповіді, інтерес до теми опитування, упевненість, стабільність, незалежність власної думки й навіть можливість щиро відповідати на поставлені запитання*. Для експерименту було обрано два приблизно однакових за складністю запитання, для яких оцінювався індекс суб'єктивної надійності. Одне запитання стосувалося самоідентифікації респондента, а друге – ставлення до НАТО. Ми з'ясували, що відносно блоку запитань про НАТО респонденти самі оцінюють себе як не дуже надійне джерело інформації. Іншими словами, опитані нами люди, хоч і надавали відповідь на поставлені запитання, але при цьому досить критично оцінювали себе як джерело інформації з такої складної проблеми, як визначення можливого напряму розвитку зовнішньої політики країни.

І все ж таки, оскільки країна взяла курс на євроатлантичну інтеграцію, необхідно серйозно вивчати ставлення громадян до НАТО, насамперед, щоб визначити чинники, які можуть вирішальним чином впливати на суспільну думку в цій царині. Йдеться, зокрема, про такі чинники, як:



  • події усередині країни (внутрішні) та за її межами (міжнародні) – у короткостроковій перспективі;

  • кампанії інформування, пропаганди й т.п. – у короткостроковій перспективі;

  • зміна поколінь – у довгостроковій перспективі.

Очевидно, варто переходити від аналізу окремих показників чи індикаторів до побудови більш складних, узагальнюючих моделей, які дозволяють пояснювати ситуацію, або навіть намагатися робити короткострокові прогнози. Емпіричні соціологічні дослідження – це не тільки засіб перевірки існуючих гіпотез, а й джерело для побудови нових моделей.

На закінчення хочу підкреслити, що вивчення суспільної думки з питань, пов'язаних із зовнішньою політикою, вимагає ретельної методичної та методологічної підготовки. Такі питання можна й потрібно розглядати в комплексі із ціннісними орієнтаціями. Варто виділяти і досліджувати фактори, які можуть впливати на зовнішньополітичні орієнтації, вивчати сформовані стереотипи, їхню поширеність і можливий вплив. Потрібно намагатися будувати не тільки описові, пояснювальні, а й прогнозні багатофакторні моделі. При цьому слід постійно враховувати складність питань про зовнішню політику для масових опитувань і відповідно статус отриманого у ході опитувань результату.



4.5 Основні чинники, що впливають на формування та можливість зміни ставлення українців до НАТО: виявити та врахувати
На формування та можливість зміни громадської думки відносно приєднання України до НАТО впливає ряд чинників, серед яких, поряд із методологічними, найбільш суттєвими є ті, що визначають її політичний, міжнародний і цивілізаційний зміст. Тому не випадково посилання на рівень підтримки населенням євроатлантичної політики держави найбільше використовується у протистоянні різних політичних сил та інтересів як в Україні, так і керівництвом сусідньої країни, яке відверто прагне якщо не зупинити, то загальмувати цей процес. Про наявність подібних підходів свідчать не тільки позиція та заходи обмеженого кола представників «лівих» партій. Після втрати владних позицій активізували свої дії у цьому напрямі й СДПУ(о), Партія регіонів тощо. Тож важливо зрозуміти природу протистояння задекларованої державою, зокрема за підтримки і згаданих партій, політики євроатлантичної інтеграції України.

Насамперед слід з’ясувати, чи є ставлення до Альянсу взагалі, як і питання щодо приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) – що, як відомо, не гарантує автоматичного вступу до цієї організації, – саме таким, що дійсно роз’єднує українців, і чи насправді вони, як стверджують окремі опитування та політики, зокрема з названих партій, переважно проти вступу до НАТО. Саме на дані таких соціологічних досліджень посилаються й керівники Росії, характеризуючи прагнення України приєднатися до ПДЧ як таке, що начебто здійснюється всупереч волі більшості українського народу. Але ж слід брати до уваги, що це питання (на відміну від відносин з ЄС, приєднання до якого обов’язково потребує всенародного референдуму) належить до міжурядових угод, які визначаються Урядом і в разі потреби затверджуються парламентськими рішеннями за участі представників представлених партій. І саме ставлення більшості представників парламентських партій у формі законів та відповідної політики зазвичай репрезентує позицію еліт і суспільства та діяльність виконавчої влади.

Невипадково найвищий рівень громадської підтримки євроатлантичної інтеграції України припадає саме на 2002–2004 роки, коли політична еліта і партії не тільки майже одностайно підтримували цей курс, а й сприяли його підтримці в суспільстві. Про це зокрема свідчить прийняття відповідної Державної програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції на 1994–1997 рр., за підписом Л. Кучми і С. Медведчука, яка зобов’язувала державних службовців активно включитися у цей процес.  Таким чином, усі приклади сучасного протистояння щодо НАТО є суто політичними, вони пов’язані з боротьбою за владу та фактично підіграють очікуванням і впливу іншої держави.

Про спробу деяких політичних сил відійти від задекларованих Україною інтеграційних процесів свідчить ініціювання проведення всеукраїнського референдуму щодо НАТО вже сьогодні, коли Україна ще не отримала запрошення від Альянсу, а суспільство недостатньо обізнане й інформоване з питань євроатлантичної інтеграції. Як відомо, проведення загальнонаціонального референдуму не є обов’язковим для вступу в НАТО. Тільки у чотирьох із нинішніх 28 країн – членів Альянсу, за суто внутрішньополітичних обставин, проводився референдум.



Таким чином, вивчення громадської думки щодо НАТО, яке пов’язано зі сферою як міжнародних відносин, так і безпеки, торкається багатьох чинників й потребує їх певної ідентифікації та інвентаризації, щоб або заперечити, або погодитись і врахувати відповіді на такі питання:

  • У чому полягають власне природа і  значення євроатлантичного вибору, його складний, комплексний, стратегічний, цивілізаційний і політичний зміст? Чи є в суспільстві розуміння того, що саме ми обираємо: зокрема, яку роль відіграв Північноатлантичний блок у часи «холодної» війни, яким є «нове» НАТО, до котрого прагне Україна, його місце в системі інших організацій співробітництва та безпеки – ООН, ОБСЄ, РЄ, чи існує взаємозв’язок між інтеграцією (і розширенням) до НАТО та ЄС (процес, який адаптує «проблемні» країни та поступово об’єднує Європу і Північну Америку на засадах демократії, безпеки та добробуту)?

  • Чи пов’язаний і як саме євроатлантичний вибір України із політичною волею керівників держави та національними інтересами еліти? І чи має він бути підтриманий і яким чином партіями, бізнесом, громадянським суспільством, поділятися іншими країнами? Чи стала політична воля еліти визначеною політикою держави, що здійснюється на практиці? Слід враховувати таку відмінність, що в Україні наразі відсутній консенсус (який формально існував до 2004 року) політичних сил щодо вступу в НАТО (про це згадується в програмах лише 12 із 154 політичних партій), й на цій підставі досліджувати окремо ставлення влади і суспільства до зазначених міжнародних проблем (до речі, саме так проводяться опитування, наприклад, у США).

  • Якщо анкетування серед експертів демонструє підтримку вступу до НАТО майже 80% респондентів, то чому це питання не є серед пріоритетів пересічних громадян і цікавить достатньо обмежену кількість людей (близько 2%)? Тож чи зможуть необізнані громадяни зробити свідомий вибір щодо вступу в НАТО, не розуміючи, що ця співпраця, перш за все, в інтересах пересічних українців, громадянського суспільства, просування необхідних реформ.

  • Які соціологічні служби (українські, міжнародні), на якій методологічній базі, за чиєї підтримки, наскільки послідовно й науково обґрунтовано здійснюють соціологічні дослідження? Чи не є вони політично замовленими і заздалегідь передбаченими? Чи враховані в опитуваннях впливові цільові групи, вік, освіта, професійні та інші особливості респондентів? Як висвітлюються і презентуються результати соціологічних досліджень?

  • Про що свідчать суттєві відмінності в показниках ставлення населення до вступу в НАТО у багатьох як національних, так і регіональних опитуваннях? Слід констатувати значний, а іноді й істотний розрив у євроатлантичних орієнтаціях громадян між основними регіонами на Заході, Півдні, Сході, у Центральній частині України. Дослідження, проведені на початку нового століття, свідчили, що суспільна підтримка вступу в НАТО в окремих регіонах коливалася між 40–60%: у Західному регіоні – 61,5%, у Центральному – 42,7%, у Причорноморському – 33,8%. Понад те, за результатами соціологічного дослідження, проведеного Донецьким національним університетом, така підтримка в області збільшилася від 4% у 2004 р. до 25% у 2007 р. Іншими словами, існують особливості як у загальному ставленні, так і у сприйнятті інформації щодо НАТО, а тому доцільно й необхідно враховувати їх, здійснюючи соціологічні дослідження.

  • Слід взяти до уваги, що, за міжнародною практикою (як свідчать опитування Євробарометра про ставлення до НАТО в 90-і роки), запитання: «Якщо завтра (найближчим часом) буде референдум, то як Ви проголосуєте?” було запропоновано і отримало практичне значення лише після запрошення трьох країн (Польщі, Чехії, Угорщини) на Мадридському саміті НАТО (1999 р.). Відповідь на це запитання передбачала три варіанти: „за”, „проти”, „утрималися”. Зазвичай, національні опитування враховували більш широкі та якісні особливості респондентів, зокрема їх соціальний, професійний, освітній статус тощо. Наприклад, у США, як уже зазначалося вище, окремо визначалося ставлення до НАТО представників влади і населення.

Наші спостереження показують, що, по-перше, усереднений показник рівня підтримки або не підтримки по країні (як і середня температура хворих по шпиталю) фактично зменшує та нівелює реальні показники, спрощує проблему, яка виявляється по-різному в різних регіонах. За досвідом, наприклад, Словаччини, її вирішення полягає у врахуванні владою існуючих відмінностей і сприянні, за участі й підтримки неурядових організацій, у процесі інтеграції розв’язанню нагальних проблем, які дійсно хвилюють людей.

По-друге, в умовах суто політичного протистояння, що триває й досі та нещодавно набуло форму ставлення до ПДЧ, дані опитувань свідчать як про посилення використання антиНАТОвської риторики тими політичними силами, які програли вибори і втратили певні владні можливості, так і про наявну залежність сьогоднішніх результатів опитувань від рівня інформованості громадян та необхідність обговорення цих питань у суспільстві.

Наприклад, проведене в листопаді 2007 року на замовлення Держкомтелерадіо України Центром з інформаційних проблем територій НАН України Всеукраїнське соціологічне дослідження представило такі результати: тільки 18,6% населення України вважає себе добре інформованими щодо НАТО, 31,4% – середньо, 49,9% – мало чи зовсім не інформованими. Найбільшу потребу громадяни мають в інформації про військову (17,6%), політичну (16,7%), правову (14,7%) та економічну (14,3%) сфери діяльності Альянсу та його співпраці з Україною.

Дослідження також виявило певну тенденцію, що свідчить про зменшення частини однозначних (як позитивних, так і негативних) варіантів відповідей та збільшення проміжних, що дає змогу зробити висновок: українське суспільство поступово відходить від полярних позицій і схильне більше орієнтуватися не на раніше сформовані ідеологічні стереотипи, а на реальні інтереси країни. Якщо цей процес триватиме й далі, то через 2–3 роки, внаслідок активного суспільного обговорення цієї теми, громадська думка щодо НАТО може кардинально змінитися. До того ж суспільство усвідомлює потребу в цьому: 46,8% опитаних вважає, що наразі рівень активності обговорення проблеми стосунків України з НАТО є недостатнім, 35,1% – хоч і недостатнім, але середнім, і лише 18,1% – досить високим.

Найвищий рівень підтримки вступу України в НАТО залишається в Західному регіоні країни: 39,3% респондентів підтримують, 24,3% не підтримують, 36,4% не мають однозначної позиції. Показники по Південному регіону: відповідно 34,1%, 55,8%, 10,1%; по Північному регіону: відповідно 20,4%, 44,8%, 34,8%; по Центральному регіону: відповідно 14,6%, 46,8%, 38,6%; і найменшою є підтримка у Східному регіоні України: відповідно 2,6%, 83,8%, 14,6%.

В іншій послідовності розташовуються регіони за рівнем суспільної потреби в активному обговоренні цієї проблеми. Після Західного регіону (64,1% населення вважає сучасний рівень обговорення проблеми явно недостатнім) ідуть з невеликим відривом Центральний (56,9%) і Східний (51,4%) регіони, у яких сьогодні рівень підтримки вступу України в НАТО є найнижчим, значно меншою є потреба в обговоренні проблеми у Північному (37,4%) та Південному (22,3%) регіонах. Отже, існує можливість певної зміни громадської думки саме в тих регіонах, де сумніви щодо доцільності євроатлантичної інтеграції України є найбільшими.

Певного оптимізму додає і стала підтримка більшістю населення поступової європейської інтеграції, і певний поступ у розумінні того, що досягнення стандартів НАТО одночасно наближає Україну до членства в ЄС. Погрозлива риторика керівників РФ щодо України, пов’язана з можливістю запрошення її до ПДЧ, яка вже не обмежується тільки економічним тиском, а торкається її суверенітету і демократичних засад, також змушує багатьох українців замислиться над тим, чи достатніми є існуючі гарантії безпеки нашої держави.



 Отже, аналіз та динаміка різнобічних показників і факторів, зокрема регіонального, показують дещо відмінний, неоднозначний та доволі географічно й політично складний для простих відповідей стан громадської думки щодо НАТО в Україні, який однак не свідчить про негативне ставлення більшості українців, а демонструє необхідність якісно іншого розуміння і підходів. Водночас існує принципова підтримка більшістю громадян, зокрема елітою країни, європейської інтеграції та поступова тенденція до збільшення кількості прихильників природно пов’язаного з нею євроатлантичного вибору нашої країни. Основні чинники, які сьогодні впливають на формування суспільної думки в Україні, не обмежуються загальною інформацією та історичними фактами щодо НАТО, а, як і в країнах – сусідах членах Альянсу, більшою мірою пов’язані з трансформованим ставленням українських громадян до сучасних політичних сил, політиків і перспектив вирішення нагальних життєвих проблем, зокрема за результатами співпраці з НАТО.
4.6 Досвід Словенії з проведення опитувань

громадської думки щодо НАТО
Незмінними пріоритетами зовнішньої політики Словенії із здобуттям незалежності в 1991 році був вступ країни в НАТО і Європейський Союз. Обидва ці напрями дістали високу політичну та суспільну підтримку. Однак на початку 2000 р. кількість прихильників входження в Північноатлантичний альянс стала зменшуватися. Для того щоб підняти рівень підтримки населення, поглибити знання про НАТО, уряд прийняв спеціальну комунікаційну стратегію на 2001–2003 рр. з питань євроатлантичної інтеграції. Які ж основні уроки засвоїла Словенія в ході реалізації цієї стратегії?

Перший урок: дуже важливо здійснювати скоординовані комунікаційні зусилля. Для цього у структурі словенського уряду був створений спеціальний координаційний орган, куди ввійшли відповідальні працівники з Міністерства закордонних справ, Міністерства оборони, офісу, що займається внутрішньоурядовими комунікаціями. Головними завданнями цього органу визначалися підготовка та координація рішень, спрямованих на реалізацію комунікаційної стратегії, а також навчання кадрів для проведення інформаційно-просвітницької роботи із громадськістю. Вони повинні були навчитися тому, що і як треба говорити громадянам про євроатлантичну інтеграцію, адже саме ці люди ставали джерелом інформації та аргументів відносно НАТО, а також учасниками публічних дебатів на конференціях і круглих столах. Тренінги організовувалися для фахівців, які представляли різні міністерства (закордонних справ, оборони, економіки, охорони здоров'я, сільського господарства), мас-медіа, а також викладачів університетів.

Другий урок: конче потрібно об'єднати зусилля й досягти консенсусу на рівні вищого політичного керівництва країни. Всі політичні партії, представлені в парламенті Словенії, підтримали вступ у НАТО, крім однієї політичної фракції, що була свого роду опозицією. На міжнародному рівні Словенія транслювала єдиний «меседж», а саме: ми прагнемо в НАТО і зробимо все, що для цього потрібно. Деякі внутрішні розбіжності не заважали нашій міжнародній позиції, тому що всі розуміли: членство в НАТО є стратегічним національним інтересом Словенії. Попри гострі дискусії та конкуренцію між політичними силами в різних сферах у таких питаннях, як НАТО і Європейський Союз, їхні позиції збігалися.

Треба також мати консенсус щодо тих інформаційних «меседжів», які необхідно донести громадськості. Говоріть коротко і, що дуже важливо, «вживайте однакові слова».



Третій урок: необхідно застосовувати різноманітні комунікаційні зусилля для роботи з населенням, тобто діяти в декількох напрямах, а не тільки через мас-медіа. Ми хотіли відійти від реклами НАТО настільки, наскільки це можливо, і намагалися використовувати всі можливості, щоб здійснювати двосторонню комунікацію, тобто щоб уряд не тільки інформував громадян про НАТО, а й одержував від них зворотну реакцію.

Соціологічні дослідження з питань НАТО у Словенії проводив Університет політичних наук у Люблянах. Опитування здійснювалися щомісяця, незалежно від бажання або небажання уряду. Ми використовували результати цих опитувань, які слугували для нас індикаторами процесів, що відбуваються в суспільстві. Крім того, важливою була їхня щомісячна частота, оскільки це давало змогу співвіднести дані про зміни громадської думки із заходами, які здійснював уряд. У такий спосіб ми могли оцінити реакцію суспільства.



Четвертий урок: громадянське суспільство повинне бути залучено в публічну дискусію відносно НАТО. Уряд зрозумів, що люди не сприймуть неправди, вони обов'язково виявлять її й викриють нас у необ'єктивності. Суспільство хоче відкритих і прозорих дебатів, фактів, цифр, аргументів. І ми задля цього доклали багато зусиль, енергії. У 2000–2004 рр. я очолювала департамент по роботі з громадськістю Міністерства закордонних справ Словенії, і з особистого досвіду знаю: якщо ви граєте прозоро й відкрито, то досягнете високих результатів.

Хочу також зазначити, що Словенія під час інтеграції в НАТО, так само, як і Україна сьогодні, відчувала присутність російського фактора. Але я вважаю, що найважливіше при вступі не позиція Кремля, а бажання і готовність країни стати членом Альянсу. Коли всі критерії дотримані, є рішення країн НАТО прийняти нового члена, тоді російський фактор не відіграє вирішальної ролі.

Отже, варто ще раз підкреслити, що інформаційна кампанія щодо НАТО здійснювалася у Словенії за допомогою різних комунікаційних стратегій і через різні канали доведення інформації – телебачення, друковані ЗМІ, відкриті телефонні лінії, Інтернет, суспільні дебати, круглі столи. Нашим завданням було налагодити діалог між суспільством і урядом, щоб люди мали можливість відгукнутися на інформаційні сигнали, які вони одержують, і брати участь у відкритих дискусіях, висловлюючи свою думку – як позитивну, так і негативну. Ми прагнули надати суспільству конкретні цифри, факти, аргументи.

Інформаційна кампанія словенського уряду дала позитивний результат: кількість прихильників вступу країни в НАТО збільшилася з 40% у 2002 р. до 66% у березні 2003 р., коли проходив референдум. І, що дуже важливо, така інформаційна кампанія не була припинена після референдуму про приєднання Словенії до Альянсу. Відкриті телефонні лінії, форуми, можливість поставити питання й одержати інформацію відносно НАТО залишилися в населення до сьогоднішнього дня.

Ми завжди відкриті для спілкування та готові поділитися з Україною своїм досвідом просування шляхом євроатлантичної інтеграції, у тому числі методикою проведення соціологічних досліджень з відповідної тематики.


4.7 Суспільна думка щодо євроатлантичної інтеграції в Литві
Перед вступом Литви в НАТО лідер цієї організації висловився приблизно так: «Литва, Латвія та Естонія технічно й організаційно готові вступити в НАТО, але дуже важливо, щоб до цього також була готова суспільна думка». Під суспільною думкою тут малися на увазі настрої в засобах масової інформації та різних верств населення.

Які ж орієнтації стосовно НАТО домінували в Литві? Уперше це питання в репрезентативному дослідженні було поставлено у грудні 1993 року. Результат виявився таким: 65% населення висловилося за вступ Литви в НАТО, 12% – проти і 23% – не визначилися. Таким чином, більшість литовських громадян позитивно ставилася до можливості ввійти до цієї оборонної організації. Невдовзі після проведеного загальнонаціонального опитування (4 січня 1994 року) Президент Литви А. Бразаускас передав Генеральному секретареві НАТО офіційне прохання про вступ.

І сьогодні, через 15 років, суспільна думка стосовно НАТО залишається позитивною: 57% – «за» і 23% – «проти» (травень 2008 року).

Між цими двома часовими відтинками відбулася безліч подій, істотно коливалася й суспільна думка (рис. 1). Скажімо, у 1999 р. ставлення до НАТО серед литовців значно погіршилося, супротивників вступу стало навіть більше, ніж прихильників. Політологи вказували, що це може бути пов'язано з подіями того часу в Косово та Сербії.


Рис. 1

Я не думаю, що широкі верстви населення дуже цікавляться тим, що відбувається за кордоном, – місцеві події для людей є більше актуальними. Литва в той період демонструвала глибокий економічний спад, проходила не завжди зрозуміла приватизація найбільших об'єктів промисловості. Довіра до влади, до еліти була критично низькою. А входження в НАТО і Європейський Союз багатьма розглядалися як проекти еліти. До речі, ставлення до вступу в ЄС у той час теж було негативним. Але подібний негатив у громадській думці існував недовго, ситуація змінилася – і напередодні вступу більшість жителів висловилася «за». Отже, вкрай важливо зрозуміти, які фактори впливають на зміну суспільних настроїв.

Які категорії населення Словенії виступають «за» і «проти» членства в НАТО? (див. рис. 2, рис. 3). «За» здебільшого молоді люди, з вищою освітою, кваліфіковані, що добре заробляють, жителі великих міст. Більше скептиків серед менш освічених, у яких нижчі заробітки, а також людей із провінції (вони частіше вважають, що членство пов'язане з фінансовими витратами) та російського населення (у них спрацьовує традиційний стереотип, що НАТО був проти Радянського Союзу, а тепер проти Росії).

Рис. 2

скачать файл


следующая страница >>
Смотрите также:
4. 1 Вивчення громадської думки як елемент інформаційної політики України щодо нато
596.76kb.
Положення про громадську раду Державного космічного агентства України
68.34kb.
16 жовтня 1968 року в с. Синява, Рокитнянського району, Київської області
71.55kb.
Голова колегії /підпис/ О. В. Курдінович
126.15kb.
Звіт про впровадження проекту за період жовтень 2010 квітень 2011 Стор. Додаток 15 представництво європейського союзу в україні міністерство аграрної політики україни
48.65kb.
Об’єднана українська діаспора виступила на захист України напередодні саміту нато в Чикаго Міжнародна конференція «Оцінка взаємин між Україною І нато напередодні саміту нато в Чикаго»
90.84kb.
Видана Главами держав та урядів, які взяли участь у засіданні Північноатлантичної Ради нато в Страсбурзі / Келі 4 квітня 2009 р
298.87kb.
Наказ №7/01 Про прийняття повідомлення про утворення громадської організації
14.12kb.
Протягом 30 травня 4 червня 2008 року Київський міжнародний інститут соціології (кміс) провів всеукраїнське опитування громадської думки
65.59kb.
Методичні рекомендації щодо проведення лабораторно-практичних занять Суми 2012 міністерство аграрної політики та продовольства україни
475.61kb.
Методичні рекомендації щодо виконання контрольної роботи 39 Загальні положення
688.03kb.
Програма вступного комплексного іспиту на окр «Спеціаліст» за спеціальність 03010101 «Соціологія»
1030.3kb.