takya.ru страница 1страница 2
скачать файл


Опубліковано: Соціальна психологія. – 2009. – № 1. – С. 3 – 21.
Методолого-психологічні роздуми в гуманістичному контексті

[Нарис 4]


Георгій Балл,

доктор психологічних наук,

член-кореспондент АПН України,

завідувач лабораторії методології і теорії психології

Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України
У пропонованому нарисі автор окреслює принцип самозастосовуваності гуманістично орієнтованої психології. Він аналізує також ціннісно-смислові пріоритети науково-пізнавальної діяльності та намагається розкрити специфіку, яку має в цьому плані науково-гуманітарне пізнання.
1

Цією публікацією я продовжую серію нарисів [6], за оприлюднення яких я щиро вдячний редакції журналу “Соціальна психологія”. Певною мірою узагальнюючи зміст усіх нарисів (трьох опублікованих, цього четвертого і п’ятого, який має бути завершальним), я наважуюсь визначити головну ідею серії як обґрунтування принципу самозастосовуваності гуманістично орієнтованої психології. Стисло кажучи, суть цього принципу полягає у настанові на вдосконалення – в гуманізаційному напрямку – діяльності й життя не лише опікуваних психологами осіб (клієнтів, учнів тощо), а й самих психологів. Детальніше зміст вказаного принципу може бути окреслений у вигляді наступних положень:

1) додержання гуманістичної орієнтації психологами стає повноцінним лише за умови її поширення на всі сфери їхньої професійної діяльності  практичну; дослідницьку (що охоплює теоретичні й емпіричні аспекти досліджень); комунікативну (включно з освітньою); нарешті, методологічну – присвячену вивченню й побудові норм (широко трактованих) діяльності, в даному разі – професійної. В усіх цих сферах гуманістична орієнтація передбачає, по-перше, максимальне розкриття конструктивного потенціалу суб’єкта діяльності й, по-друге, його діалогічну взаємодію з партнером, сповнену поваги до нього й таку, що сприяє розкриттю і його конструктивного потенціалу; партнером тут може бути клієнт, досліджуваний, студент тощо, а може бути і представник іншої сфери культури, іншої галузі знання, іншого теоретико-методологічного підходу. Вказане розширення діапазону дії гуманістичної орієнтації є особливо значущим для реалізації в гуманістичному ключі можливостей впливу психології на цілий соціум [40];

2) у рамках наукової (або такої, що узгоджується з наукою1) психології гуманістична орієнтація усіх вищезгаданих сфер діяльності має реалізовуватись як раціогуманістична, що передбачає:

– визнання інтелектуальної культури (та її втілення у науках – “точних” і гуманітарних, а також у філософії) одним із найважливіших надбань людства і максимальне використання цього багатства, у його гармонійній взаємодії з іншими складовими культури, у пізнавальних і практичних цілях;

– спирання на гармонійний інтелект. Останній (у його досить розвиненій формі): а) не зводиться до стандартизованих (і тому таких, що легко піддаються технологізації й автоматизації) елементів, відомих під назвою розсудку, а постає як творчий, готовий до роботи із суперечностями діалектичний розум; б) налаштований на якнайповніше та якнайглибше охоплення світу із доланням часових, просторових і змістових обмежень; в) становить єдність дискурсивних та інтуїтивних складових;

3) у науковій (або такій, що узгоджується з наукою) професійній діяльності (зокрема, у психологічній сфері і включно з методологічною діяльністю – „методологуванням” [36]) повною мірою діють загальні психологічні (зокрема, соціально-психологічні) закономірності. Водночас особа (зокрема, психолог – дослідник або практик), яка досягла високого рівня особистісного розвитку і професійної культури, здатна певною мірою трансцендувати згадані закономірності (точніше, найпоширеніші форми їхнього прояву2) – регулюючи (завдяки розвиненим вольовим якостям) свої мотиви у напрямку більшої відповідності важливим для неї цінностям, виявляючи (завдяки розвиненому мисленню) і визнаючи (завдяки сформованій інтелектуальній чесності та часто всупереч стереотипам, що домінують у соціумі або в науковому середовищі) істотні (хоча й не очікувані багатьма) властивості досліджуваних явищ і т. п. Відповідно, будь-які впливи, які у принципі здатні зміцнювати (чи, навпаки, послаблювати) гуманістичну налаштованість діяльності психологів, опосередковуються, з одного боку, вищезгаданими закономірностями і, з іншого боку, особистісно зумовленими можливостями трансцендування звичайних форм їхнього прояву.

2

У цьому нарисі я маю на меті розглянути насамперед специфіку діяльності вченого-людинознавця (зокрема, психолога). Одразу постає питання: про яку специфіку йдеться? Адже специфічні риси професійної діяльності (передусім ті, що стосуються її ціннісно-мотиваційної основи3) притаманні, по-перше, вченому порівняно із представниками інших професій і, по-друге, вченому-людинознавцю порівняно зі вченим-природознавцем. Тож є потрібним врахування обох вказаних аспектів; даний розділ нарису присвячується першому з них, а розділ 3  другому.

Головний теоретичний засіб для характеристики зазначених рис я вбачаю у поняттях значення і смислу (сенсу). При цьому я спираюсь на інтерпретацію цих понять у викладеній у книгах [5] і [8] теоретичній моделі, яка, у свою чергу, базується на підданому деякій модифікації загальнопсихологічному тлумаченні значень і смислів за О.М. Леонтьєвим. Ця модифікація полегшила врахування моментів (як на мене, важливих), якими при спиранні на вказане тлумачення зазвичай нехтують. Ідеться про такі моменти:

а) про ступінь адекватності значень як компонентів свідомості, їх відповідності реальним властивостям відображуваних свідомістю об’єктів (адже “суспільна виробленість”, проголошувана найважливішою характеристикою значень, такої відповідності не гарантує);

б) про ту обставину, що суспільно детермінованими (“виробленими”) є великою мірою не лише значення, а й смисли. І у значеннях, і у смислах як компонентах свідомості можна виокремити і складники, що репрезентують соціокультурні норми, і індивідуально своєрідні;

в) про ту обставину (особливо відчутну в плюралістичному суспільстві, на відміну від тоталітарного), що кожна особа перебуває у полі різноманітних суспільно вироблених значень і смислів та має самовизначатись у цьому полі.

У цьому нарисі я характеризую головні поняття вказаної теоретичної моделі у додатково вдосконаленому (порівняно з варіантом, поданим у [5] і [8]) вигляді. Власне, ця модель розрізняє не два поняття (значення і смисл), а три.

Перше поняття  це об’єктивне (реальне) значення об’єкта А, котре ототожнюється із сукупністю властивостей уявного ідеального предмета, який би якнайкраще репрезентував у пізнанні об’єкт А. Об’єктами, про які йдеться, тут можуть бути, зокрема, й люди та людські спільноти, складники їхньої діяльності тощо.

Друге поняття  суб’єктивне значення вказаного об’єкта А для суб’єкта S: це сукупність властивостей предмета, який репрезентує об’єкт А у свідомості даного суб’єкта. При цьому може розглядатись не лише індивідуальний, а й колективний суб’єкт  згадаймо поняття (щоправда, дещо метафоричні) “суспільна свідомість” і “соцієтальна психіка” [16]. Приділяючи основну увагу відображуваним значенням (притаманним об’єктам, які вже існують), слід брати до уваги і інші різновиди суб’єктивних значень, зокрема: передбачувані значення (що стосуються майбутніх об’єктів); уявлювані значення (котрі можуть стосуватись і об’єктів, що реально не існували й не існуватимуть).

Уведені поняття потребують наступного коментаря. Стосовно попереднього варіанту моделі (де, зокрема, об’єктивне значення об’єкта А ототожнювалось “із сукупністю його властивостей” [8, с. 194]) професор Валентина Москаленко висловила сумнів: чи є адекватним застосування поняття значення, яке характеризує функцію знака (у семіотиці) або зміст свідомості (у психології), для опису реального об’єкта? Зваживши на цю критику, я визначаю тепер поняття про об’єктивне і суб’єктивне значення через сукупність властивостей не об’єкта, а предмета.

Об’єкт як такий, поза його можливим дослідником, існує цілісно. Дослідник, репрезентуючи цей об’єкт у предметі свого дослідження й піддаючи останній аналізу, виокремлює в ньому певні властивості, і саме це дає підставу говорити про значення. Проте, стосовно конкретного дослідника (взагалі, суб’єкта  чи то індивідуального, чи колективного4) ми говоримо про наявне в нього суб’єктивне значення певного об’єкта; носієм же об’єктивного значення варто вважати уявного ідеалізованого (абсолютно досконалого) дослідника, здатного якнайкраще віддзеркалити об’єкт. Думки, близькі до щойно викладених, висловлює І. Мироненко: «Об’єкт науки – буття; воно є неперервним і невичерпним; предмет науки, як відомо, створює вона сама, виділяючи й фіксуючи у системі понять окремі аспекти, моменти, сторони буття» [29, с. 153].

Переходжу, нарешті, до третього поняття з тих, що є головними у теоретичній моделі. Це смисл об’єкта А для суб’єкта S. Можна було б уточнити: суб’єктивний смисл.. Проте таке уточнення було б надлишкове, бо смисл (принаймні, як він трактується тут) завжди є суб’єктивним. Інша річ, що його носіями можуть бути різні суб’єкти, індивідуальні й колективні.

У рамках обговорюваної теоретичної моделі смисл об’єкта А для суб’єкта S визначається як наявна у психіці (тут вже не можна обмежитися свідомістю) цього суб’єкта модель5, що фіксує відношення репрезентації вказаного об’єкта у психіці суб’єкта S (такою репрезентацією  на свідомому рівні  є суб’єктивне значення згаданого об’єкта для суб’єкта S) до істотних для нього потреб (маються на увазі суб’єктивні, цебто репрезентовані у психіці, потреби, котрі зовсім не завжди адекватно відображають те, що об’єктивно є необхідним для суб’єкта). До вказаних потреб належать, зокрема, метапотреби, за Абрагамом Маслоу, тобто потреби у реалізації так званих буттєвих цінностей – істини, краси, добра, досконалості, справедливості тощо. Зазначу, що, на мій погляд, не є доцільним пов’язувати (як це нерідко роблять) поняття смислу лише з високими рівнями потреб, конкретніше кажучи  з потребами духовними, які налаштовують особу на внесок у реалізацію апробованих у культурі цінностей (таких, зокрема, як буттєві цінності за Маслоу) і виходять за межі забезпечення фізіологічного, психологічного й соціального благополуччя даної особи. У широкому трактуванні поняття смислу немає, звичайно, жодної недооцінки духовності. Але теорію зручніше будувати, починаючи з якомога ширших понять і лише на подальшому етапі уводячи видові щодо них (наприклад, поняття духовного смислу як видове щодо загального поняття смислу).

Звернімо тепер увагу на наступну цікаву обставину. В рамках обговорюваної теоретичної моделі вихідним є поняття об’єктивного значення, похідним від нього  поняття суб’єктивного значення; у свою чергу, останнє поняття використовується при введенні поняття смислу. Проте феномени, для позначення яких ці поняття видаються найбільш адекватними, з’явилися, у ході становлення й розвитку людської культури, у зворотному порядку.

Адже природним і вихідним для людини є орієнтація її поведінки щодо тих чи тих об’єктів саме на їхні смисли, які у суб’єктивному переживанні репрезентуються через емоції; за О. Лобком, “смисл  це те, що принципово хвилює людину при погляді на будь-яку річ навколишнього світу” [25, с. 87]6.

Дуже схематично відтворюючи сучасні антропологічні уявлення, нагадаю, що, згідно з ними, мислення первісної людини є чи не суцільно міфологічним: воно підпорядковане міфам, тобто системам знань (краще сказати: квазізнань), які у принципі байдужі щодо об’єктивного стану речей, але несуть (і передають наступним поколінням) усталені смисли різноманітних об’єктів, притаманні культурі певної спільноти, і у такий спосіб підтримують цілісність спільноти, а кожній особі забезпечують ідентифікацію зі спільнотою. У ході становлення й подальшого розвитку цивілізації міфи і міфологічне мислення, із їхньою орієнтацією саме на смисли і фактичним нехтуванням значень7, аж ніяк не зникають і не відсуваються на периферію суспільного життя, але все ж таки втрачають монопольне становище. Одним із потужних чинників цього зрушення стають потреби економіки, яка вимагає  що далі, то більше  орієнтації на об’єктивні закономірності процесів, котрі використовуються у виробництві, включно з реальними (а не міфічними  навіть якщо вони трактуються міфологічно) причинно-наслідковими зв’язками. Отже, формується суспільний запит не лише на смисли, а й на значення найрізноманітніших об’єктів.

Спочатку ці значення принципово є суб’єктивними; вони втілені у знаннях, якими володіють лише посвячені в них жерці і майстри. І лише поступово набуває визнання суспільна потреба у побудові універсальної (розрахованої на прийняття усіма зацікавленими особами) системи взаємопов’язаних знань, що претендують на істинність (тобто відповідність реальному стану речей)8 та для підтвердження цієї претензії мають обґрунтовуватись згідно з правилами, які визнаються розумними причетним до описуваної діяльності співтовариством (тому кажуть про раціонально обґрунтовану істинність). Знання, що відповідають окресленим вимогам, можуть (за відсутності юридично зафіксованих заборон чи обмежень) більш-менш вільно поширюватись і передаватись молоді у рамках її освіти.

Попередній абзац найстислішим чином описує феномен науки, який відіграє у житті людства дедалі більшу роль (як відомо, суперечливу, але тут я абстрагуюсь від відповідної проблематики). За цілком зрозумілої переважної уваги замовників наукової продукції до прикладних досліджень і розробок, результати яких можна безпосередньо застосувати у виробничих, військових, медичних цілях тощо,  діячі, здатні до стратегічного мислення, усвідомлюють необхідність підтримки і фундаментальних досліджень, мета яких  отримання знань, які б найбільш адекватно й повно відображали реальність безвідносно до того, хто, коли, як і для чого використоватиме ці знання (я не торкаюсь тут вельми важливої проблеми громадянської відповідальності вченого за можливі небезпечні наслідки такого використання). За допомогою фундаментальних досліджень збагачується (розширюється і вдосконалюється) система наукових знань  а вона є базою, без розвитку якої будуть неминучо загальмовані й подальші прикладні дослідження й розробки.

А тепер згадаймо про поняття, що фігурують у нашій теоретичній моделі. Хоч кожний вчений, як суб’єкт науково-пізнавальної діяльності, володіє, звісно, лише суб’єктивними значеннями досліджуваних ним об’єктів, ідеалом  повною мірою недосяжним, але таким, який орієнтує науковий пошук,  є осягнення їхніх об’єктивних значень. Отже, лише і саме у межах науки останнє поняття набуває чіткого функціонального змісту.

Проте у попередньому абзаці не згадано про смисли. Невже наукова діяльність не має до них стосунку? Ясно, що такого не може бути  хоча б тому, що у мотивуванні будь-якої діяльності особи беруть участь різноманітні смисли, що їх мають для цієї особи об’єкти й умови даної діяльності та сама діяльність як така. Водночас у контексті науково-пізнавальної діяльнності смисли її об’єктів виступають дещо специфічним способом.

Щоб зрозуміти цю специфіку, слід спочатку абстрагуватися від неї і розглянути функціонування значень і смислів у будь-якій людській діяльності. Вище було показано протилежний напрямок переходів між компонентами системи “об’єктивне значеннясуб’єктивне значеннясмисл” при побудові теоретичної моделі і в розвитку людської культури. Щодо порядку таких переходів при перебігу діяльності, то цей порядок принаймні не збігається з тим, який має місце при побудові моделі. Конкретніше кажучи, не лише смисли об’єктів формуються під впливом їхніх суб’єктивних значень, а не меншою мірою  суб’єктивні значення під впливом смислів. Ця закономірність найбільше дається взнаки у соціальній перцепції й атрибуції (згадаймо відомий “ефект ореолу”, відображений у російському прислів’ї “Не по хорошу мил, а по милу хорош”). Взагалі, як пише В. Зінченко, “у живому знанні злиті значення і вкорінений у бутті особистісний, афективно забарвлений смисл” [17, с. 33].

А тепер повернемось до наукового пізнання. Згідно зі сказаним вище, воно спрямоване на формування наукового уявлення про певний об’єкт, тобто такого суб’єктивного значення цього об’єкта, яке було б здатне претендувати на близькість до його об’єктивного значення. Тож, формуючи суб’єктивні значення окресленого типу, кожен науковець і наукове співтовариство як ціле намагаються (точніше, повинні намагатися) уникати тієї злитості значень зі смислами, про яку пише В. Зінченко, долати її, коли вона вже виникла, відмежовувати значення об’єктів від їхніх безпосередніх життєвих смислів. Проте, оскільки людська діяльність не може здійснюватись поза смисловим регулюванням, носієм смислу в науково-пізнавальній діяльності постає не стільки об’єкт як такий, скільки діяльність з його дослідження. “Наука,  писав сходознавець В. Алексєєв, – є любов, але не до предмета, а до сили розуму, який працює з предметом. Наука є любов до сили людського розуму і до сяяння нескінченної правди, яка десь-десь далеко й рідко мерехтить крізь полярну ніч людського дикунства” [1, с. 240].

Багатьом професіям можна поставити у відповідність притаманну кожній з них провідну духовну цінність і відповідний їй провідний нормативний смисл (детальніше див. [8]). “Кожна професія,  пише Ф. Василюк,  знаходить виправдання, у кінцевому рахунку, у якійсь вищій цінності, і стосовно цієї цінності вона має насамперед орієнтуватися. Юриспруденція слугує справедливості, наука  істині, мистецтво  красі. Усі вони технічно й фактично можуть слугувати й іншому. Психотерапія може робити й робить багато чого на продаж…, але насправді живе вона своєю заповітною, граничною цінністю і в ній знаходить виправдання”. Такою цінністю, за Василюком, є “внутрішня свобода особи  свобода волі, свідомості, сумління, почуття” [11, с. 46].

Із подібною ситуацією ми стикаємось і в разі науково-пізнавальної діяльності. Визначення її провідного нормативного смислу як прагнення до здобуття раціонально обґрунтованої істини (або, у термінах нашої теоретичної моделі, до здобуття, раціональними способами, таких суб’єктивних значень досліджуваних об’єктів, які б найбільшою мірою наближалися до їхніх об’єктивних значень) не ставиться під сумнів тим, що для реальних науковців за реальних обставин їхньої діяльності найістотнішу роль раз у раз відіграє не прагнення осягнути істину, а дія інших смислів, до того ж найрізноманітніших. Проте наука не могла б реалізувати свою головну цивілізаційну функцію  бути пізнавальним органом людства, здійснюючи пізнання “у найбільш організованій, масовій, продуктивно-спеціалізованій формі” [37, с. 154], якби вказаний провідний нормативний смисл не впливав істотно (опосередковуючись різними соціальними та психологічними механізмами) на її суб’єктів. А кожний науковець тим ближчий до ідеалу вченого, чим більшою мірою інші присутні у його діяльності смисли підпорядковуються провідному нормативному смислові або відступають перед ним. Як пише Б. Братусь, “смисловий образ світу для кожної людини є специфічно конфігуративним, одні поля бачаться ніби в тумані, натяку, спотворенні, інші, навпаки, опрацьовані й освоєні, стали основою самовираження”; для вченого, зокрема, визначальним у цій конфігурації є “поле науки, пошук істини у поняттях. І він настільки вчений, наскільки відчуває, страждає, відповідає за це поле” [10, с. 105].

Можуть запитати: якщо далеко не всі представники тої чи тої професії (зокрема, далеко не всі науковці) є глибоко причетними до того, що названо її “провідним нормативним смислом”, то чи є, власне, рація називати цей смисл нормативним? Я даю таке пояснення: вказаний смисл являє собою не норму-стандарт (як, скажімо, обов’язкові вимоги до професійної компетентності), а норму-ідеал (про ці види норм та про їхню роль у регулюванні процесу розвитку особистості див. [4]). Зазначений ідеал різними носіями професії реалізується дуже різною мірою (найяскравіше, звичайно,  її видатними представниками). Водночас наявність такого ідеалу і орієнтація на нього (нехай здебільшого не дуже чітка й не дуже успішна) з боку представників професії становлять важливий чинник як безпосередньої результативності професійної діяльності (в даному разі  науково-пізнавальної), так і (не лякатимусь високих слів) її внеску до духовної культури людства.

Слід наголосити на істотній ролі прагнення до істини у ціннісно-мотиваційному забезпеченні науково-пізнавальної діяльності, якими б не були її об’єкти. Розглядаючи історичне пізнання, І. Іонов звертає увагу на те, що “історик  не бездушний інструмент дослідження минулого, яким його намагалися представити позитивісти ХІХ століття, а жива людина, яка бачить минуле у певній історичній перспективі, пов’язаній з її оцінкою теперішнього і надіями на майбутнє” [19, с. 118]. Із цим можна погодитись, але з істотним уточненням: щоб досягти максимальної об’єктивності у науковому пізнанні (включно з історичним і психологічним), треба бути не “бездушним інструментом”, а якраз живою й навіть пристрасною людиною. Як зазначав А. Ігнатов, “правда, викривлена внаслідок ціннісного впливу, може бути за допомогою цінностей і відновлена… Любов до істини теж є цінність. Як і пишання історика тим, що він в змозі подолати свої власні симпатії, в змозі дозволити собі об’єктивність” (цит. за [20, с. 185]).

Отже, ми розглянули роль поняття смисл в аналізі науково-пізнавальної діяльності, зосередившись на характеристиці її провідного нормативного смислу. Проте ця роль не є єдиною. Річ у тім, що смисли (як і багато що інше) можуть бути також предметами9 науково-пізнавальної діяльності, суб’єктом якої є психолог (або культуролог, мистецтвознавець, соціолог, політолог, історик тощо  коли вони зачіпають психологічні аспекти досліджуваних ними проблем). Нагадаю, що про це йшлося вже у нарисі 3 (опублікованому в № 6 журналу за 2007 рік), де обґрунтовувалось трактування смислів як психологічних фактів.

Є всі підстави поширити на дослідження психологічних (і ширше  людинознавчих) фактів загальні вимоги до науково-пізнавальної діяльності  розуміючи водночас, що ці вимоги отримують при такому поширенні своєрідну конкретизацію. Я б наголосив на необхідності врахування  при плануванні дослідження, обранні його методів, інтерпретації отриманих результатів  специфіки досліджуваних об’єктів. І тут істотна відмінність між об’єктами психологічного і, скажімо, фізичного дослідження не може не датися взнаки. Р. Лейнґ писав про це так: “… Не можна зберегти науковість, не дотримуючись «об’єктивності». Справжня наука про екзистенцію особи повинна прагнути найбільшої можливої неупередженості. Фізика та інші науки про речі мають надати науці про особу право бути неупередженою в такий спосіб, який відповідає її дослідному полю. Коли хтось вважає, що задля досягнення неупередженості треба бути «об’єктивним» у тому сенсі, щоб деперсоналізувати особу, яка виступає в нас об’єктом вивчення,  то будь-якій спробі робити це під тим гаслом, що завдяки цьому досягається науковість, слід чинити жорсткий опір… Така реіфікація (тобто перетворення на річ.  Г.Б.), хоч і провадитьься «заради науки», дає хибне «знання». Це така ж прикра помилка, як і хибна персоналізація речей” [24, с. 119].



3

У розділі 2 розглядались властивості (передусім, ціннісно-смислові), які притаманні (точніше, мають бути притаманні) будь-якій науково-пізнавальній діяльності. При цьому, однак, вказувалось, що ці властивості здобувають різну конкретизацію залежно від особливостей досліджуваних об’єктів. У даному розділі я спробую поглибити характеристику саме цього, диференційного аспекту обговорюваної у нарисі проблеми.

У сучасній методології науки авторитетним є погляд, за яким спрямування й перебіг дослідницької діяльності залежить не лише від характеру досліджуваних об’єктів, а й від стратегії їх вивчення, яку називають ще дослідницькою програмою, або парадигмою. Як основні виокремлюють натуралістичну (природничонаукову) і гуманітарну (культур-центристську) стратегії [34]. Звичайно, зазначені критерії не є незалежними: характер досліджуваних об’єктів великою мірою визначає можливість і доцільність застосування тої чи тої парадигми. Водночас щодо багатьох об’єктів (зокрема, об’єктів психологічного дослідження) є придатними різні парадигми. Дещо детальніше я зупинюсь на цьому нижче.

Орієнтуючись на вказані критерії, виокремлюють типи наук. Досконалішою за інші мені здається типологія, запропонована В. Філатовим на круглому столі російських філософів [13]. Вона розрізняє чотири типи наук, а саме: 1) “точні” природничі науки (фізика, хімія тощо); 2) описово-класифікаційні природничі науки (наприклад, науки про Землю); 3) соціальні науки (наприклад, економічна наука, соціологія), які намагаються з’ясовувати закономірності функціонування людських спільнот; 4) гуманітарні науки (історична наука, культурологія тощо).

У міру переходу від “точних” наук, через проміжні типи, до гуманітарних, стає менш строгим додержання норм раціонального пізнання. Це стосується вже найелементарніших і водночас, мабуть, найнеобхідніших з таких норм, а саме законів формальної логіки. Наприклад, логічний закон тотожності постулює, що коли у процесі умовиводу йдеться про якийсь предмет А, то протягом усього цього процесу А = А, тобто, кажучи словами відомого логіка В. Асмуса, ми маємо “мислити той самий предмет і в тому самому змісті його ознак” (цит. за [22, с. 596]). Попри очевидну обов’язковість додержання цього закону в межах раціонального мислення (детальніше див. [8, § 4.6]), забезпечити таке додержання в гуманітарному дискурсі надзвичайно важко через нечіткість змісту використовуваних у ньому понять (передусім найважливіших  таких як свобода, культура, особистість) і залежність цього змісту від галузі знань, від наукової школи, від особистих уподобань автора, від особливостей контексту і т. п. Тож залишається дбати хоча б про обмеження, зведення до мінімуму порушень вказаного закону (як і інших норм раціонального пізнання)…

У світлі сказаного є зрозумілим, чому представники “точних” наук схильні скептично оцінювати ступінь науковості гуманітарних студій. Але прислухаймося й до відповіді гуманітарія  філософа Г. Померанца. Точні науки, зазначав він, “мають справу з банальними предметами думки, тому вони й точні. Можна точно висловитися про властивості міді, з органічною молекулою справа обстоїть гірше… А з людиною зовсім погано. Спробуйте точно висловитися про Гамлета” [30, с. 27].

Наведене висловлювання можна поставити під сумнів у частині, що стосується “точних” наук. Адже сучасна наука виявила, скажімо, у предметах фізичних досліджень такі глибини, такі дивовижні, з буденного погляду, властивості, що говорити про “банальність предмета думки” не випадає. Але, як кажуть, усе познається у порівнянні. Нагадаю каламбур Альберта Айнштайна, сказаний ним на завершення бесіди із Жаном П’яже: “Я впевнився, що будова атома  то дитяча гра порівняно із дитячою грою” (малося на увазі: з дитячою грою як предметом дослідження).

Межі між окресленими типами наук не є чіткими, а в низці наук змагаються різні парадигми. Як зазначає Р. Фрумкіна, у лінгвістиці “побудови, які одні дослідники вважають наукою, для інших виглядатимуть у кращому разі есеїстикою. У психології приблизно та ж сама картина” [35, с. 146].

Справді, як ми знаємо, у психології конкурують природничонаукова і гуманітарна парадигми, які розрізняються, зокрема, тим, що віддають перевагу відповідно номотетичним або ідіографічним методам дослідження. На щастя, останнім часом дедалі більше усвідомлюється необхідність, по-перше, функціонування у психологічній науці обох названих парадигм і, по-друге, їх діалогічної взаємодії. Учасники методологічного семінару московських психологів, який відбувся у квітні 2007 р., “дійшли спільної думки про те, що треба бачити можливості й обмеження кожної парадигми й кожного методу. У дослідників-психологів немає іншого шляху, ніж вести діалог. Перемога природничонаукової або гуманітарної парадигми обернеться поразкою психології загалом” [27, с. 187  188].

Співзвучною з цим висновком є позиція В. Федотової. Вона констатує, що в науках про суспільство натуралістична і культур-центристська стратегії “найчастіше входять у конфронтацію, але потенційно можуть перебувати у співдружності, стимулювати розвиток одна одної” [34, с. 301]. Саме такий підхід авторка вважає перспективним.

Звернімо тепер увагу на те, що до набагато більшої складності, а також до наявності суб’єктних якостей (про що згадувалось наприкінці розділу 2, а детальніше йшлося у нарисі 2, вміщеному в № 2 журналу за 2007 рік) не зводяться специфічні риси об’єктів людинознавчих студій порівняно з об’єктами природничонаукових досліджень. Ще одна типова риса об’єктів людинознавства полягає у тому, що вони значно більшою мірою, ніж об’єкти природознавства, викликають з боку дослідника те чи інше ставлення (позитивне чи негативне; звісно, характеристика ставлення не зводиться до його знаку; до того ж, воно може бути суперечливим, амбівалентним); відповідно, дослідник переживає щодо них ті чи інші емоції та почуття; у контексті головних понять цього нарису слід наголосити на смислах, які мають для дослідника вказані об’єкти.

Тим часом згадаймо, що головне почуття, яке надихає на працю природознавця (а також і людинознавця, котрий віддає перевагу природничонауковій парадигмі),  це пристрасно проголошена В. Алексєєвим “любов до сили людського розуму і до сяяння нескінченної правди”. Чи не такі почуття рухали фізиками, які назвали характеристики досліджуваних ними мікрооб’єктів начебто не придатними для цього словами “дивність” і “чарівливість”? Позитивні емоції, що пронизують ці незвичні терміни, швидше за все спрямовані насправді зовсім не на мікрооб’єкти, а на “силу людського розуму”, яку згадував Алексєєв. Досліджувані об’єкти (точніше кажучи, предмети) естетизуються в рамках дослідницького ставлення до них. Поза ним людині, по суті, байдуже до них.

Зовсім іншу картину ми спостерігаємо в людинознавстві. Тут ставлення вченого до досліджуваних об’єктів, як правило, не є лише дослідницьким. Звертаючи увагу, зокрема, на наявність у психологічному знанні “емпатійного аспекту”, А. Кричевець вказує, що “його відсутність може спостерігатися лише у суто фізіологічному описі, але вже з описів поведінки цей аспект не можна усунути” [23, с. 89].

Ця констатація, однак, не суперечить обґрунтованій у розділі 2 тезі, за якою і в гуманітарній сфері є, попри всі труднощі, можливою і (коли йдеться про науку) необхідною реалізація прагнення до здобуття, причому раціональними способами, істини про досліджувані об’єкти (точніше, до найкращого можливого наближення до такої істини; нагадаю, що у термінах застосовуваної теоретичної моделі йдеться про здобуття таких суб’єктивних значень згаданих об’єктів, які б найбільше наближалися до їхніх об’єктивних значень). Але водночас у гуманітарній сфері прагнення до здобуття істини не лише здебільшого не є фактично (через характерну для людської діяльності полімотивованість), але й не має бути єдиним, яке становить смислову основу діяльності дослідника. Адже, як це формулює К. Макарова, “гуманітарне знання – це єдність істини й цінності, факту і смислу, того, що є, і того, що має бути” (в оригіналі – “сущего и должного”) [26, с. 165].

Нагадаю, що у розділі 2 я уточнив І. Іонова (і підкріпив це уточнення думкою А. Ігнатова) лише в тому сенсі, що сильні почуття необхідні досліднику (зокрема, історику) і для досягнення у науковому пізнанні максимальної об’єктивності. Але я погодився з Іоновим у тому, що історик  це “жива людина, яка бачить минуле у певній історичній перспективі, пов’язаній з її оцінкою теперішнього і надіями на майбутнє”. Причому ця властивість не обов’язково є вадою (вона стає такою, коли заважає шукати й знаходити істину); взагалі ж вона становить сутнісну властивість історика (як і іншого професіонала у сфері гуманітарної науки).

Пославшись на слова К. Ясперса стосовно філософської мислі, що вона “цілком жива для нас лише із людиною, яка її мислила”, Т. Щедріна зазначає: “Гуманітарне знання, а історико-філософське знання є саме гуманітарним, не можна обезособлювати, інакше дослідження в гуманітаристиці втрачає сенс” [38, с. 395]. Подібно до цього, А. Юревич пише: “…емоційна складова найбільш виражена в гуманітарних науках. І річ тут навіть не в тісному зв’язку останніх з ідеологією, а в тому, що до складу будь-якої гуманітарної науки імпліцитно входить деякий емоційно-особистісний досвід її автора” [39, с. 11]. Хіба що я уточнив би, що причетність автора теорії до ідеології теж входить до його емоційно-особистісного досвіду.

З огляду на вищесказане, є підстави дещо вдосконалити характеристику провідного нормативного смислу науково-пізнавальної діяльності у разі, коли остання здійснюється у рамках гуманітарних наук або гуманітарних парадигм у психології, лінгвістиці тощо. Аби досягти цієї мети, я приєднуюсь до тих, хто розглядає, поряд із поняттям істина (котре трактується в такому разі як суто епістемічне, когнітивне; у термінах використовуваної в цьому нарисі теоретичної моделі – значеннєве), також і споріднене з ним, але за обговорюваного трактування не тотожне йому поняття правда.

Подібно до більшості важливих понять гуманітарної сфери, останнє поняття трактують по-різному. Для наших цілей видається придатною характеристика правди як “такої істини, що стає предметом особистісного ставлення, суб’єктивної оцінки” [18, с. 19], як категорії, “що виражає не тільки відповідність знань реаліям, але й ставлення людини до щирого знання” [9, с. 92] (виділено в обох випадках мною.  Г.Б.). Як бачимо, зміст трактованого у такий спосіб поняття правда охоплює зміст поняття істина, але не вичерпується ним. Тоді як істина, як було щойно сказано, є значеннєвим утворенням, то правда  комплексним, значеннєво-смисловим.

Тож, коли йдеться про науковця-гуманітарія, наведену в розділі 2 характеристику провідного нормативного смислу науково-пізнавальної діяльності варто уточнити, а саме: вважати цим смислом прагнення не лише до істини, а й до правди.

Чітко виявляється саме такий смисл, наприклад, у побажаннях (до речі, виразно гуманістичного спрямування), які висуває Г. Клочек щодо вивчення спадщини славетних українських діячів радянської доби – таких як О. Довженко, В. Сухомлинський, М. Стельмах, О. Гончар. Нагадуючи, що їм довелося жити й творити у надскладних умовах, Клочек сподівається, що у присвячених їм дослідженнях “видатні таланти і творені ними духовні цінності набудуть не тільки глибокого та об’єктивного, а й співчутливого аналізу, здійсненого із надзавданням виокремити, увиразнити те цінне, що має бути передане в майбутнє” [21].

Ще раз наголошу на тому, що розглядаю правду в окресленому вище охоплювальному сенсі, правду, яка, образно кажучи, більша, а не менша за істину. За цією ознакою така правда докорінно відрізняється від так званої своєї правди втягнутих у суспільні конфлікти осіб, котрі  навіть якщо є щирими й не вдаються до умисного спотворення істини  схильні тримати в полі зору лише ті факти, що є емоційно значущими для їхньої сторони, а решту фактів, піддаючись самоомані, видаляти, за висловом Ю. Разінова, “із зони оптичної прозорості” (цит. за [23, с. 86]).

За викладеного трактування правди є природним, що “при осмисленні однієї й тієї ж істини можлива поява різних варіантів правди” [9, с. 93].

Зокрема, історики, які належать до різних наукових шкіл або мають різні ідеологічні пріоритети, можуть визнавати певну сукупність історичних фактів, але по-різному інтерпретувати їх, причому така інтерпретація робиться у світлі не тільки різних концепцій історичного процесу, а й різних систем цінностей, що є визначальними для того чи того історика. Інтерпретація історичних фактів прив’язує значеннєвий продукт історичного дослідження до суттєвих для дослідника (і для співтовариств – наукових та інших, – з якими він ідентифікується) смислів. Як зазначає американський соціолог К. Ґірц (Geertz), “науки про суспільство і людину більшою мірою інтерпретативні, ніж спостережувальні” (цит. за [32, с. 25]). Але інтерпретувати, в межах науки, слід ті факти, які дослідник має достатні підстави вважати реальними. Опис фактів разом із їх інтерпретацією є значеннєво-смисловим утворенням. Але системне поєднання значень і смислів у цьому утворенні суттєво відрізняється від не рефлексованого дослідником їх еклектичного злиття.

Заради більшої конкретності торкнуся однієї з гострих тем. Можна очікувати, що російського історика діяльність гетьмана Івана Мазепи цікавитиме передусім у контексті становлення Російської Імперії, а українського історика  у контексті змагань за власну українську державність. Тому інтерпретації й оцінки діяльності Мазепи (цебто – складники обстоюваних вказаними істориками варіантів правди щодо неї) цілком можуть бути у них різні, але вельми бажано, щоб обидва варіанти містили у своєму складі одну й ту саму істину, базовану на якнайчеснішому, якнайповнішому та якнайретельнішому збиранні й аналізі джерел, що стосуються досліджуваної теми. Додам до цього, що у перспективі є бажаним формування – на базі діалогу представників різних позицій – інтегративної правди (хоча б про того самого Мазепу), яка б  теж спираючись, звичайно, на дедалі краще з’ясовувану, дедалі об’єктивнішу істину  долала водночас однобічність часткових правд, осмислюючи історичні факти у ширшому (нехай суперечливому) контексті, скажімо, у контексті розвитку європейської та світової цивілізації  з урахуванням того, що одним із ціннісних орієнтирів гуманістичного регулювання цього розвитку є трансформування застарілих конфронтаційних смислів [7].

Правда, на відміну від істини, передбачає небезсторонність її носія, зокрема науковця. Але, як констатує М. Гусельцева [14, с. 175], “небезсторонність теж може бути різною”, зокрема шанобливою щодо опонентів  попри незгоду з тими чи тими їхніми думками; як на приклади такого підходу ця авторка вказує на відзиви видатного вітчизняного психолога М. Ланге, у його праці 1914 року, щодо В. Джеймса, А. Біне, В. Дільтая. Проте найбільше важить не стиль полеміки, а її зміст. Звичайно, наука не може існувати без критики, але критичному аналізу мають підлягати тексти й дії не лише опонентів, а й власні та представників своєї наукової школи. Як слушно зазначає Ю. Рєзник, критика з позицій науки має “збагачувати й доповнювати раціональну картину світу новими знаннями, формувати панорамне бачення реальності з урахуванням бачення інших дослідників, які репрезентують інші підходи й течії у науковому співтоваристві” [31, с. 20]. Саме така, діалогічна настанова найкраще відповідає і загальним гуманістичним цінностям, і суспільному призначенню науки, зокрема людинознавчої.

Та при цьому слід розрізняти дві стратегії діалогічної взаємодії у науковій сфері, відповідні двом окресленим вище варіантам провідного нормативного смислу науково-пізнавальної діяльності. Першу з цих стратегій можна назвати значеннєвою; вона є найпридатнішою для природознавства і для природничонаукової парадигми у людинознавстві. В основі цієї стратегії принцип: найголовніше – не хто сказав або вчинив, а що мовиться й чиниться. І це що варто спільними силами вдосконалювати згідно із спільно вироблюваними критеріями. При цьому слід орієнтуватися на розгортання і застосування специфічних конструктивних здатностей кожного учасника взаємодії.

Друга стратегія, значеннєво-смислова, є найбільш адекватною для гуманітарної науки. Вона не нехтує авторством тих чи тих тверджень і передбачає діалоги пристрасних “голосів”, у яких знайшли втілення не лише значення, а й смисли. Тут є важливим, що йдеться про діалоги не лише між особами (і спільнотами), а й усередині них, де також звучать і взаємодіють різні “голоси” [28].

І за першої, і за другої стратегії є вельми бажаним, щоб у просторі діалогів (чи то інтер-, чи інтраіндивідних) не було зон, які б не можна було піддавати критиці.

На перший погляд, підставою для сумніву в адекватності співвіднесення запропонованого розрізнення стратегій з галузями науки є незаперечна роль смислів у відомих дискусіях фізиків-теоретиків. Але, на відміну від фізики як такої, методологія фізики вивчає й унормовує не функціонування фізичних об’єктів, а наукову діяльність фізиків  тому вона є людинознавчою і, великою мірою, гуманітарною дисципліною. Гуманітарність філософії фізики є очевидною.

Мені можуть закинути й нехтування тим, що повне подолання нерефлексованого злиття суб’єктивних значень об’єктів гуманітарного дослідження із їхніми смислами, цілковите руйнування “ореолів” навколо цих об’єктів є неможливим. Це справді так. Але так само неможливим є здобуття абсолютної істини щодо об’єктів дослідження, включно із природничонауковим (або, в наших термінах, повне осягнення їхніх об’єктивних значень). Проте нагадаю обґрунтовану в розділі 2 характеристику провідного нормативного смислу діяльності (зокрема, науково-пізнавальної) як норми-ідеалу (а не норми-стандарту). Нагадаю також відому властивість ідеалів (принаймні, найбільш значущих для людства; досить вказати хоча б на ідеал справедливості у суспільному житті): вони не можуть бути досягнуті повною мірою. Але це  всупереч уявленням романтиків-максималістів, з одного боку, і циніків, з іншого,  не заважає цим ідеалам бути дієвими – якщо є можливим реальне наближення до них. Коли це справді так, то поширене ремствування щодо “утопічності ідеалів” постає невиправданим. Радше воно є виявом хибного розуміння сутності ідеалів та їхньої ролі в детермінації соціальної поведінки.

Вважаю за необхідне підкреслити, що вище розглядалися ціннісно-смислові засади саме науково-пізнавальної діяльності, яка і в гуманітарній сфері – при всій її специфіці – залишається (точніше, має залишатися) науковою. Відповідно, викладені міркування безпосередньо не поширюються на публіцистично-пропагандистську або мистецьку діяльність, у якій використовуються, скажімо, історичні сюжети. Ціннісні орієнтири цих видів діяльності потребують окремого розгляду. Тут вкажу лише, що особа, яка є суб’єктом діяльності, повинна самовизначитись щодо того, яку саме діяльність вона має на меті здійснювати. Поза сумнівом, різні сфери діяльності, різні підсистеми культури мають діалогічно взаємодіяти одна з одною – але бажано, щоб вони зберігали при цьому свою ідентичність.

Ясно, що людські знання, корисні для досягнення тих чи тих цілей (включно з дуже шляхетними), до наукових не зводяться. Вказавши на це на “круглому столі” з проблем гуманітарної науки, В. Стьопін слушно наголосив на необхідності розрізнення соціально-гуманітарних наук і соціально-гуманітарного знання. Останнє, зазначив він, “містить у собі не лише науку, а й буденний здоровий глузд, есеїстику, публіцистику, художню критику, літературу...” [13, с. 58]. Але (повертаюсь до власних міркувань) прагнення до здобуття раціонально обґрунтованої істини щодо об’єктів, які вивчаються, становить провідний нормативний смисл саме і тільки для науково-пізнавальної діяльності (із вказаними вище особливостями стосовно її гуманітарних різновидів); із цим смислом мають узгоджуватись способи вказаної діяльності. Досить висока ймовірність додержання даної норми у конкретному дослідженні становить підставу для включення його результатів до системи наукового знання, а відтак – для їх використання у подальших дослідженнях.

Що ж до результатів, отриманих у межах позанаукових сфер пізнання, то хоч вони можуть (і повинні) використовуватись у діяльності науковців, але не безпосередньо як складники наукового знання, а в інших функціях  як матеріал, що несе інформацію (часом вельми важливу) про значення досліджуваних об’єктів, але потребує опрацювання згідно з прийнятими в науці критеріями, а також (що є істотним для науково-гуманітарного пізнання) як джерело смислів вказаних об’єктів. До речі, сказане можна розглядати як ще одну ілюстрацію тези, яка різнобічно обґрунтовувалась у нарисі 3 (див. № 6 журналу за 2007 рік), – головним є не те, що використовується, а те, як використовується.

скачать файл


следующая страница >>
Смотрите также:
Опубліковано: Соціальна психологія. 2009. № С. 3 21
331.01kb.
Підготувати картотеку статей з журналу „Практична психологія та соціальна робота щодо професії соціального педагога в Україні
78.4kb.
Психодиагностика одаренности
732.85kb.
Питання до екзамену з курсу «психологія» Психологія як наука
90.06kb.
Навчальної дисципліни
534.81kb.
Професор Львівського університету ім. І. Франка Інтерв'ю. Вперше опубліковано в незалежному інформаційно-аналітичному ресурсі «Діалог». Березень, 2004
120.18kb.
Методичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни "Педагогічна психологія" для студентів напряму 010104 професійна освіта
418.94kb.
1. Методи практичної психології Практична психологія в основному опирається на організацію різноманітних психологічних досліджень
135.57kb.
Чемпионат Приморского края 2009 г. Владивосток 09. 07. 2009 12. 07. 2009 Официальные результаты
257.07kb.
А. М. Чупраков В. К. Хегай января 2009 г. «15» января 2009 г. Перспективный план повышения квалификации ппс университета на 2009-2013
995.81kb.
Опубліковано в „Стратегічних пріоритетах”. №2. – 2007
113.81kb.
Програма з курсу "Мова офіційних документів" для студентів за спеціальністю 040101 "Психологія"
194.58kb.